М’який пухкий сніжок рипів під кедами. Я чимчикував через шкільне подвір’я, ховаючи руки у кишені. Ось і стадіончик. Звичайний, шкільний, 200 метровий. Зараз, коли великі лапаті сніжинки поволі летіли-пливли з неба на землю під маслянистим світлом ліхтарів, він стояв абсолютно порожній. Було незвично. І холодно.
Я почав бігти аби зігрітися, розмірковуючи на ходу, а скільки ж маю подолати сьогодні кіл? Згадав, як Руслан, мій товариш, у вересні, хвалився, що пробігає 15 кіл за один раз. Але ж він майже щодня ганяє у футбол: то в Могилянці, то з місцевими! Ні, 15 – точно забагато. Може, 10 кіл? Було б непогано! Але по снігу, взимку? Навряд добіжу – тверезо оцінив я свої сили. Тоді – зроблю 5. Якраз і число хороше і рівно кілометр має вийти…
Десь за моєю спиною височіла дев’ятиповерхова будівля гуртожитку. Тепла кімната, рівномірний шум кулера комп’ютера, звуки гітари, запах підсмаженої картоплі з кухні…
– Якого біса я тут роблю? Взимку, в кедах на босу ногу та у цій кумедній курточці-пуховці? – майнула думка.
Але відповіді я не почув. Тільки на засніженій доріжці стадіону ланцюжок моїх слідів ставав дедалі довшим.
Хруп-хруп, хруп-хруп, ось, нарешті, і замкнулося перше коло…
Буває – у тебе з’являється шанс щось змінити в своєму житті. Причому – кардинально. Ти можеш до цього готуватися три роки чи бути зовсім не готовим. Тобі може бути лячно, некомфортно. І це – природньо. Але з’являється таке дивне відчуття – ніби стоїш на порозі змін… Ніби саме тобі в цей момент Морфеус простягає дві пігулки.
– Червона або синя. Ну ж бо, вибирай!*
*Сцена із фільму «Матриця»
І цим шансом треба користатися просто зараз. Доти, доки буденна рутина знов не затягнула у вир повсякденних задач, проблем, шаблонних думок та дій за шаблоном. Доки твоя власна «внутрішня поліція» втратила пильність і є можливість виїхати з протореної колії у нерозкатаний колесами степ невідомого…
Тож коли мої сусіди по кімнаті, а на той час я жив у тримісних «апартаментах» гуртожитку на Троєщині, пішли на кухню готувати вечерю, я зрозумів: зараз або – ніколи! Швиденько витяг з-під ліжка кеди (кросівок тоді в мене не було). Потім накинув куртку, затис у руці шапку та прослизнув у коридор сьомого поверху. Серце шалено калатало. Я відчував: якщо хлопці зараз мене зогледять у такому дивацькому екіпіруванні – шанси вийти на свою першу пробіжку можна множити на нуль. Бо я ніколи не зможу без ніяковіння відповісти – навіщо я йду бігати? Чому біжу в кедах, а не у кросівках? Чому вирішив бігти саме сьогодні, саме зараз? Чи не боюся застудитися, нарватися на гопніків чи ще гірше, отримати прочухана від вахтерки? І так далі за списком. Ще десятки подібних питань. Вдавано здивовані обличчя, насмішливі інтонації та погляди. Направду, я й сам на більшість з тих питань не знав відповідей. Й мені самому було трохи лячно виходити на пробіжку зараз, майже о дев’ятій вечора, в кінці лютого.
Але я відчував, що це – поворотний момент. Точка біфуркації** так би мовити. Тут, всередині гуртожитку, було відносно комфортно і звично, все як завжди. А там за дверима – могло бути що завгодно. І я вирушав кудись – у невідоме. Хоч, направду кажучи, не дуже то цього й хотів.
**Точка біфуркації – критичний стан системи, при якому вона стає нестійкою і виникає невизначеність: або система стане більш хаотичною або перейде на новий, більш високий рівень впорядкованості.
На мить я призупинився перед масивними металевими дверима. І немов все моє попереднє життя за цей час пролетіло перед очима.
Втім і лишатися в тій точці, де був зараз, – мені хотілося ще менше. Зрештою, я просто смикнув кляту ручку дверей та вийшов назовні. Як космонавти виходять у відкритий космос…***Дідько!
Коли у фільмі «Воїн вітру» головний герой, Масутацу Ояма, тренувався босоніж в лісі в благенькому кімоно – це виглядало дуже мотивуюче. І цілком життєздатно.
Але життя – не кіно. Мої пальці у кедах все більше дубіли від холоду, а сніг натрамбовувався у кеди, перетворюючись на льодяний гіпс навколо гомілкостопу. Перспектива продовжувати бігти стала, м’яко-кажучи, не такою принадною, як це здавалося у теплому гуртожитку. Втім, ступивши на доріжку стадіону і почавши бігти, просто розвернутися й піти назад – я вже не міг! Мозок проковтнув наживку «невідомого» і тепер жадібно насолоджувався коктейлем гормонів та нейромедіаторів: адреналіну, норадреналіну, дофаміну, серотоніну, ендорфінів… Страх і задоволення, радість і біль, ейфорія і передчуття чогось такого…
Чотири місяці тому, після кількарічної перерви я повернувся у карате аби почати все з нуля і довести собі, що я «можу». Обрав найжорсткіший стиль – Кіокушін кай, де билися у повний контакт, без поблажок з огляду на вік, стать чи професію. Я давно хотів почати регулярно бігати аби стати більш витривалим та швидким. Але все якось не складалося. А от позавчора, я успішно провалив свої перші змагання з карате, програвши у півфіналі та поєдинку за третє місце. В кожному з виснажливих двохвилинних раундів – мені було важко дихати, немов мене помістили в гіпоксичну камеру. Моя нелюбов до бігу й відсутність аеробної підготовки – враз вилізли боком. І хоч як я не любив бігати, виявилося, що програвати мені подобається ще менше!
Тож, зараз, вперше у житті я добровільно вийшов на пробіжку. Нехай у кедах на босу ногу, копіюючи свого тодішнього кумира з карате, нехай у паркій синтепоновій зимовій куртці, бо іншої просто не мав… Навіть рукавиці забув, коли поквапом збирався на вулицю.
Я біг так повільно! Попервах здавалося, що аби подолати одне коло – потрібна ціла вічність. Дихати тільки носом було важко, а відкривати рота – лячно. А раптом застужуся? Я спробував сфокусуватися на навколишній обстановці. Порожній стадіон. Переораний моїми слідами килим снігу. Тьмяне світло кількох ліхтарів, які частково стадіон освітлювали. Сіра дев’ятиповерхова будівля гуртожитку із десятками підсвічених жовтим, синім, білим світлом вікон.
Байдуже.
В якийсь момент швидше відчув аніж подумав я. Свобода руху, свобода вибору – п’янили не згірше за витримане вино. Я почав насолоджуватися кожним кроком. Мені ледь чи не вперше у житті стало однаково, що подумають про мене сусіди по кімнаті, чи застужуся я після сьогоднішньої пробіжки чи ні, чи встигну підготуватися до завтрашнього семінару. Я просто біг. І з кожним колом вервечки моїх слідів перепліталися все тісніше перетворюючись у стежку…
Добігаю останнє коло. Переходжу на крок. Це дуже дивне відчуття. Відчуття виконаної місії. Коли силою волі ти змусив себе зробити те, чого прагнув і що мав зробити, а не те, що було звично і прийнято. Ми – найбільші крадії свого щастя! Раз-по-раз йдучи на компроміс зі своїми та суспільними слабкостями та острахами, непомітно, по цеглинці ми вимуровуємо стіни внутрішньої в’язниці, в затишку і комфорті якої поволі конаємо, доживаючи свого віку. Як усі…
Люди люблять говорити про зміни і мотивацію. Проходити спеціальні семінари, курси, дивитися мотиваційні ролики на ютюбі й читати «розумні» статті нейробіологів… Їм ввижається, що ще трохи і «золотий ключик» опиниться на їхній долоні і вони будуть готові почати бігати, перестануть жерти фастфуд, подзвонять проблемному клієнту, допишуть дисертацію. Але тільки не сьогодні. Бо саме сьогодні понеділок і купа справ, немає кросівок та й не дуже виспалися… І цей перелік причин, як математична функція з часом – тільки зростає, прямуючи у нескінченність.
Ми місяцями, а то й роками обманюємо себе обіцяючи вийти на пробіжку коли купимо «правильні» кросівки, скинемо зайві кіло (хто ж хоче виглядати незграбою?), перечитаємо стодесять книг про правильну техніку бігу. Зрештою, кажемо, неодмінно почнемо, коли прийде весна і потеплішає…
А відповідь як завжди проста до плачу – потрібно починати бігати (збалансовувати дієту, дзвонити клієнту, писати дисертацію та й загалом робити будь-що потрібне) просто зараз. Маючи те, що маєш зараз. Навіть якщо це тільки пара стареньких кедів…
З усього гуртожитку на кількасот могилянців, тільки я один торував стежку на стадіоні того вечора. І хоча не було ніякої фінішної арки, ніяких медальок, овацій чи інших мотивашок (не лишилося навіть треку у Stravі!), я відчував себе навіть більшим чемпіоном, аніж вигравши 80 кілометровий ультрамарафон у горах, що трапилося значно-значно пізніше. Адже того вечора мені вдалося перемогти себе свої сумніви і розбити кілька клятих «цеглин» у стіні своєї власної в’язниці.
Ця перша пробіжка засніженим стадіоном взимку – докорінно змінила моє життя. З тих пір, коли звичні та зручні моделі поведінки та мислення по-троху, немов павутиння, затягують у свої тенета, – я знову просто починаю діяти. Байдуже чи є достатньо мотивації. Тепер я напевно знаю, що мотивація прийде пізніше. Як і знання та інші матеріальні ресурси.
Можна все життя чекати на переломний момент, на свій шанс, який трапиться сьогодні чи завтра або… ніколи. А можна – самому цей момент створити. Пробігтися з посмішкою бешкетника, як у дитинстві, босоніж по брудних калюжах, крізь сумніви, мудрі теорії, думки експертів та увірватися туди де є вирує справжнє Життя. Поза всіма очікуваннями та певностями.
Я не кажу, що там буде легко. І що там чекає «fun» і «happy end». Але цей новий світ – настільки яскравіший та насиченіший життям, що вам просто не захочеться повертатися назад. Тож підніміть підборіддя, розправте плечі, підтягніть сідниці та впевнено рухайтеся вперед.
******
The impossible are waiting for you!
“Неможливе” (вже давно:) – чекає на тебе!
Фото обкладинки статті: https://www.shutterstock.com/video/clip-8601883-winter-landscape-night-man-red-jacket-running
0 коментарів