“Якщо він не Зак Міллер (Zach Miller) – наздожену” – повторив я, як мантру.
Я підвівся. Коліно гуло але, на моє щастя, я впав не на камінь, а лише злегка його зачепив. Зараз на коліні видніла подряпина але нічого серйозного. Найбільше дісталося долоням, на які впав. А лівим мізинцем на нозі, схоже, добре гепнув у ще один камінь… Мій візаві, спину якого я було побачив зараз, через 3,5 години гонки, знову зник за поворотом.
“Якщо він не Зак Міллер – наздожену” – повиторив безапеляційно та пошкутильгав-пішов-а далі й побіг покрученою лісовою стежкою. Звідки взялася ось ця певність та “безапеляційність” у ситуації далеко не спиятливій для мене – я не знав. Так само і яким буде фінал цих перегонів менш ніж за годину…
***
Плани-планами, а Життя – завжди вносить корективи. А ще – дає нагоду нам пристосувати наші плани під його бурхливий потік:)
Три дні тому, згідно початкового плану, я мав прибути у Шамоні. Два дні тому – побігти UTMB, легендарний 100-мильник навколо Мон Блану, день тому – фінішувати гонку, до якої почав готуватися ще з 2016 року. Однак, поїздка не відбулася через ті самі причини, що й на початку літа. Що ж, вирішив я, – буду бігти щось “місцеве”.
Run local: 30км трейл i локальні старти в США
Тим не менш, саму гонку UTMB – встиг подивитися і, був досить здивований рeзультатом та перемогою Jim Walmsley i “сріблом” Zach Miller. Ось тому – і згадував Зака зараз, тут у Huddard park, популярному місцю хайкінгу неподалік Стенфорда. До фінішу лишалося всього кілька кілометрів. Чи встигну наздогнати лідера гонки?
Як сильно ти цього хочеш?
Цього разу, на відміну від попереднього старту, я зареєструвався заздалегідь. І дешевше, і бонусну футболку можна було отримати:) Був вихідний день, 3 вересня – переддень мого Дня народження:) Я дістався стартової галявини о 7 ранку, переодягнувся, розім’явся… Стан був, як на диво, досить збалансований, жодного передстартового хвилювання абощо. Як ніби мене чекала звичайна довга пробіжка. Тільки на результат.
Чи хотів я перемогти? Звичайно. Це – з одного боку. З іншого боку – в мене, не було жодних побоювань щодо можливої поразки. Хоча я і готувався до UTMB – це була значно довша дистанція, відповідно швидкісних робіт – я не робив багато. Крім того, останні 2 тижні, коли мала би проходити “підводка” до старту але вже стало зрозуміло, що цього року не їду в Шамоні, – мій тренувальний графік “зламався”. Дружина поїхала у відрядження і значно більше часу мав тепер проводити з донею, перед початком навчального сезону навалилося чимало роботи в Стенфорді, а ще – інтенсифікувався проект по науковій діаспорі у якому я брав участь в рамках Science at Risk.
Не сприяли тренуванням і “розчарування” та певна “демотивацію” через відміну поїздки в Шамоні вже другий рік поспіль. Тому я розумів, що форма моя далеко не ідеальна. Знав, що конкуренти у Bay area – сильні. Я – можу програти. Тобто посісти не перше місце. Але – таке вже воно бігове життя.
Можливо, це може прозвучати дивно, але, як показують мій власний досвід та спостереження за “колегами у кросівках”, для перемоги – гіперболізоване бажання це зробити швидше зашкодить, а ніж – допоможе. Бо, на жаль, підсилюючи (“накручуючи”) його – ми, одночасно, підсилюємо і острах програти. Такий дисбаланс – відбивається як на фізіології (всі ці “безсонні ночі”, “передстартовий мандраж” та ін.), так і на психології, рішеннях та діях (до і під час гонки).
RunBook review #5: Мет Фіцджеральд “Як сильно ти цього хочеш?”
На якомусь інтуїтивному рівні це схоже на закон фізики, що “дія = протидії”. І ось на цю неочікувану та неочевидну “протидію” я не раз (і не два:) натрапляв у змагаючись як в Україні, так і за кордоном.
Зрештою, стоячи на старті сонячним ранком у переддень свого 39 Дня народження, я усвідомив, що сьогодні не буду “розхитувати маятник” хочу-не хочу. Я просто приймаю можливість поразки. Як і “не ідеальність” моєї бігової форми та підготовки. Але в той же час – зроблю все можливе для перемоги.
Чи вдасться зберегти такий стан і підхід на наступні змагання? Не знаю. Але саме з таким настроєм я вийшов на старт ультри. Стартовий постріл і ми – побігли!
Концентрація
Щойно ми рвонули зі старту під гору, я зрозумів, що принаймні один сильний опонент на цій гонці у мене є. Як для трейлу худорлявий хлопчина виглядав максимально дивно. З пластиковою пляшкою води у руці, в бавовняній футболці та шортах і бейсболці. Немов – вперше біг ультратрейл (як виявилося після фінішу – так воно і було:). Однак, він біг так швидко і вправно, що ні мої навички бігу улюбленими гірками, а ні досвід не допомогли втримати такий жвавий темп. Фігура хлопчини все більше віддалялася аж поки, хв за 10 після старту – він остаточно не розчинився серед високих редвудів.
Раніше я думав, що найголовніше у гонках – тримати потрібний темп. Але, як показала практика, насправді важливо – тримати концентрацію. Саме концентрація, фокус на кожному моменті гонки допомагає оптимально долати ті складнощі й перепони, які бувають на ультра. І навпаки, якщо концентрація втрачається – це вже “дзвіночок”, що справи кепські і попереду серйозні випробування. На “коротких” ультрах, на кшталт 50k чи 80k тривалістю 3,5-10 год мені, зазвичай, концентрації вистачає. А от далі… Спершу забуваєш чи з’їв вчасно гель або сольову капсулу, чи попив вчасно води. Мої практичні висновки щодо концентрації уваги та втоми підтверджуються і чисельними експериментами (хороший огляд на тему – тут). Зокрема, показано, що гальмування “виконавчої” функції кори головного мозку (а це і є “самоконтроль”), є однією з найперших ознак наростаючої втоми.
Не варто недооцінювати ультру
Крутий серпантин закінчився. Я вибіг на верхівку пагорба, набравши близько 750 метрів. Далі був поступовий спуск. Мого візаві з пляшкою (як би це кумедно не звучало:) не було видно. Я під’їдав гелі (1 кожні 30хв) та старався кожні 10 хв по-трохи пити. Бо хоча дерева навколо рятували від спеки, вона відчувалася.
На КП2 волонтери надягнули мені браслет – відмітку, що я пробіг КП і сказали, що чекатимуть назад. Подякував, набрав ізотоніка й помчав за “примарним суперником”, який був десь попереду.
Чимало людей далеких від ультра певні, що як ти бігав 100 миль чи 100 км, то 50 км – то для тебе “легка прогулянка” лісом. В такому висновку є своя логіка але вона працює можливо тільки для тих, хто хоче “подолати дистанцію”, не переймаючись часом та результатом. А ще варто зазначити, що є такі 50 км в горах з набором 4-5 тис. метрів, що легше вже пробігти якусь відносно рівненьку 100 км дистанцію 🙂 Втім, навіть 50 км – це вже серйозне випробування, яке потребує відповідної підготовки. Інакше “невелика” пригода легко може розтягнутися у “тривалу” екскурсію.
Доречі, підготовка – це не тільки про регулярні та цілеспрямовані тренування. Вивчити трек і профіль гонки, скачати і завантажити його на годинник (чи хоча б телефон), продумати харчування і гідратацію, логістику, підібрати екіп, який відповідатиме погоднім умовам та поверхні – все це так само важливі елементи підготовки, як і регулярні пробіжки.
Неочікуваний фінал
Збігали хвилини, пролітали кілометри лісу, до фінішу лишалося кілька кілометрів. Мого суперника не було видно. Аж раптом, на черговому повороті, я вгледів спину хлопчини. Був останній спуск, перед підйомом до фініша. Я додав швидкості й наздогнав опонента вже перед самісіньким підйомом. Потім зібрав рештки сил і гайнув у гору стежкою. Чув своє важке дихання, музику, яка долтнала із динаміків біля стартового містечка. Кроків суперника, які наближалися – на щастя не було чути. Я не оглядався але лише додав зусиль. Ось стежка вивела з лісу на галявину. Ще сотня метрів і – фініш! Перемога!
Мій фінішний час 4 год 11 хв. Мій суперник відстав більш ніж на 2 хв. Останні 500 метрів далися йому явно не просто.
***
Кожна ультра – то серйозне випробування. Не можна недооцінювати дистанцію так само, потрібно бігти і працювати до кінця. Сьогодні мені вдалося вирвати перемогу за якийсь кілометр до фініша. Пощастило? Певною мірою так. Але, щоб цей щасливий випалок трапився – я наполегливо тренувався протягом 8 місяців (готуючись до Canyon Endurance Run 100, чемпіонату світу з трейлу, а потім UTMB), докладав зусиль і тримав концентрацію протягом всієї гонки. Навіть тоді, коли суперника на було видно й близько.
Випадковості – не випадкові.
Докладайте зусиль, борітеся до кінця змагань – і перемога неодмінно буде. Рано чи пізно. Навіть якщо це тільки перемога над самим собою. Адже, зрештою, саме ця перемога – є найбільш важливою.
***
Мене питали щодо призів переможцям на ультрамарафонах в США. Звичайно, все задежить від конкретного старту. На Crystal Springs 50k Ultra за перше місце я отримав “золоту” медаль і чашку, а ще – невкличку гіпсову дощечку з написом про перемогу.
Всі фінішери також отримували медалі фінішерів, футболки (за умови завчасної реєстрації), буріто на фініші (з м’ясом або веганське) та необмежений доступ до коли, мінералки, снеків у старт-фінішному містечку.
Звичайно популярні ультрамарафони на кшталт Western States 100 – то зовсім інша історія. Маю надію – буде час і можливість побігати ще там 😉
Фото у статті: архів автора
0 коментарів