Моя історія про «Бойко трейл» – це не голівудський блокбастер про талановитого хлопа (на другому курсі універу я заледве вибіг 3км крос на «4»), який одного дня вирішив пробігти 50-и мильник горами (80 наших кілометрів Карпатами) і налегко забігав півтораста поляків.
Моя історія про «Бойко трейл» – це звичайне сучукркіно – без селфі на фоні світанків чи усміхнених бігових приятелів (тренуюся переважно пізно ввечері й сам), з рідкісними фото із забігів (за роки бігу призвичаївся не потрапляти у кадр, NovaPoshta Kyiv half-marathon і подібне шосейне – не рахується:) та нечастими біговими дописами у ФБ (в перемішку з постами про тисячу інших активностей), а також блогом (time2trail.in.ua) популяризації трейлу, бігу, #ЗОЖ – розкрутка якого через брак часу займе, певно, з тисячу років (нічого, ультра – вчать терпінню 😉
Це оповідь про сніг, піт, збиті чорні нігті, затерті до дірок кроси (Спонсорів рідко цікавлять нерозкручені блоги:) та темні кола під очима від недосипу (бо до популяризаторських Лекцій треба теж колись готуватися:). Тому, перш ніж читати далі – подумайте добре чи так вам кортить поза-фейсбучної правди-матки?
І в той же час, це розповідь про ендорфіни, любов до гір, велике Кохання (дякую Юля і Валя, що ви є у моєму житті!), «науково-дослідницький» підхід до тренувань та навчання підходу “професійному” (привіт, Діма!;), а також про те, що у Дзен формулюють як «мецкей сутемі» (розшифровка буде – але значно нижче по тексту). Звісно, згідно законів жанру – будуть важкі тренування, невдачі-розчарування-травми та хепі енд з шампанським на фініші 🙂
«Бойко трейл» – це, насправді, тільки глава з іншої, значно більшої історії. Але та, Більша історія, ще in a progress. Тож якщо вам раптом цікаво почути її першими – підписуйтеся на блог, телеграм-канал. Чи просто дочекайтеся мемуарів 😉
Я певен, якщо ти любиш те, чим займаєшся і регулярно робиш для досягнення мети хоча б маленькі кроки – ти приречений на успіх. У чому б він не виражався – перемога, подолання дистанції, покращення здоров’я і т.д. Тому – ця історія не тільки для бігунів.
Всі ми падаємо, сумніваємося, збиваємося зі Шляху, набиваємо величезні гулі. Головне – не зупинятися і завжди тримати напоготові дрібку гумору.
Що ж, далі вже без зайвої лірики буде про підготовку до трейлу, хід гонки та враження від першого спільного Україно-Польського старту. Маю надію, цей текст буде:
а) предметним і корисним – для тих, хто тренується і прагне бігати ультра чи покращувати в них свої результати;
б) мотивуючим – для тих, хто не бігає але планує;
в) цікавим і пізнавальним – для тих, хто не потрапив до жодної з вищеперелічених категорій 😉
Зрештою, біг – це тільки інструмет. Для чого? Давайте про це – трохи згодом. Побігли!
Підготовка
Я закинув 60L Deuter на плечі. Сонце сліпило очі, футболка прилипала до спини. Була тільки 11 ранку. Ще чотири години до початку видачі стартових наборів. Я йшов із бази відпочинку «Екстрім» до «Миронової садиби», де забронював кімнату. Не підозрюючи, що кімната на 2-ому поверсі – це не кращий вибір в контексті участі в ультра 🙂
Насправді, якби все пішло за початковим планом – я навряд був би зараз у Жденієво – невеликому містечку, 20км до Воловця. Але, так склалося, що цього року на Чемпіонатах України (ЧУ) з трейлу (в рамках «Гуцул трейлу», бігозвіт – тут) та гірського бігу на довгі дистанції (в рамках гірського марафону «Дземброня», бігозвіт – тут) посів 4-і місця. Відповідно, плани поїхати на Чемпіонати світу – накрилися мідним тазом. У якості “компенсації” отримав тільки невелику травму, дещицю розчарування і оберемок цінного досвіду.
Тому, після «Дземброні» – вирішив спробувати використати більш ніж пів року підготовки до весняних стартів й підвестися під «Бойко трейл». Серед трьох дистанцій 45+, 80+ і 120+ обрав 80к. По-перше – ще ніколи таку довгу дистанцію не бігав (а завжди ж цікаво зазирнути у невідоме:), по-друге, вона була всього на 20к більше найдовшої дистанції, яку долав до цього – що давало непогані орієнтири щодо розкладки сил по дистанції, а по-третє, виглядала гарною репетицією для цільового старту восени, який буде більше 100к.
Тижневі об’єми були відносно невеликі – 90-100к/тиждень. Акцент робив на back-to-backs – спарені дні з довгими тренуваннями у Сб-Нд. Коли на наступний день на «втомлених» ногах треба бігти 25-30км, це, дійсно дає гарний ефект для витривалості. Щоб не втрачати швидкості – одне з тренувань робив темповим або ж біг як фартлек.
Загалом, результати на обох ЧУ – змусили серйозно задумався над ефективністю своїх тренувань та питанні як запобігти травмам. Аналізу стартів, тренувального плану і дози самокритики виштовхнули за межі звичних тренувальних локацій та часових режимів. Ось так потрапив, на тренування до Олексія Прокопенко в Endurance school (про школу і тренування чув давно але все були причини та обставини, як то кажуть… :). Я вже писав, що це дало в плані техніки роботи з палицями, крім того ще дізнався чимало нюансів, в т.ч. щодо оптимального забігання вгірку, збігання з гірки. Але, насправді, найбільший ефект дає атмосфера в Шклли – бо потрапляєш у коло таких самих шаленців, які люблять гори, мають гарне почуття гумору та користуються першою-ліпшою нагодою аби випробувати себе на міцність, у якомусь непідйомному, з т.з. здорового глузду, старті.
Другим питанням, яким зайнявся паралельно – пошук вправ та інструментів як укріпити гомілкостоп з яким були проблеми перед “Дзембронею”. Так потрапив до Сергія Билим у фітнес студію «Фактура». Звідти узяв на озброєння цілий комплекс вправ в т.ч. на пропріорецепцію. Про це трохи написав у статті.
Харчування та гідратація
Якщо хочете бігти, а не страждати на ультрадистанції – потурбуйтеся окрім фізичних кондицій – про підбір оптимального для себе режиму харчування і гідратації. Проаналізувавши проблеми з «енергетичною ямою» на «Гуцул трейлі» – дійшов висновку, що свою систему харчування-гідратації маю суттєво переглянути. Почасти під час стартів прийом їжі міг відкладати на 10-20хв через особливості рельєфу, відволікання на якісь тактичні речі. Те саме з водою чи ізотоніком. Так, ресурсу аби компенсувати витрати енергії на цей час вистачало але він раптово закінчувався, коли був потрібен. На «Дземброні» вже почав використовувати «нову» систему – але там на результаті це мало позначилося, через трьохтижневу відсутність повноцінних тренувань перед самим стартом.
Тому, на «Бойко трейлі» – жорстко дотримувався графіку щодо гідратації та споживання гелів/батончиків. Мені сподобався варіант чергувати гелі з батончиками перші 3-4 години (тобто кожну годину з інтервалом 30хв – споживаю 1 гель, потім 1 батончик), далі бігти на гелях. Щоправда, забігаючи наперед, під час старту “Бойко трейлу” на одній з ділянок після 6 годин бігу, лишалися тільки батончики – але вони теж чудово “зайшли” замість гелів. Пив по-троху, кожні 10хв, чергував ізотонік і воду.
Судоми
Вперше зіткнувся з сильними судомами на Chornohora Sky Marathon у 2017 році (бігозвіт – тут) після 30км. Добре, що мав з собою ампулу магнію. На Гуцул трейлі та цьогорічній Дземброні – було те саме. Причому промучився майже весь Гуцул трейл, бо ж однієї ампули було замало. Тепер беру з собою з розрахунку 1шт на 2,5-3год бігу.
Хорошою новиною стало те, що хлопці з Еліксиру – української компанії-виробника ізотоніка, який мені підійшов просто ідеально, нещодавно випустили ще й сольові таблетки (капси) з набором у складі солей з калієм, натрієм, кальцієм. Взяв капси на тестування. У тренуваннях – все працювало супер. І, на Бойко трейлі – не підвели. Вживав 1 капсулу з розрахунку на 1год бігу.
Орієнтування
Одним із основних факторів успіху на трейлах – є хороша розмітка і вміння орієнтуватися (чи вчасно зорієнтуватися:). Цей аспект, на жаль, так і не встиг достатньо «прокачати». Вже давно збираюся придбати годинник, який дозволяє завантажувати трек. Але інші видатки (в кінці цього року таки “підіб’ю смєту” у яку «копійочку» обходиться активне спортивне життя 🙂 все відкладають цей чудовий момент. Єдине вселяло надію – що старт організовує UTL, а значить з розміткою буде все файно. Практично все так і було. Єдине – міг добре наблукати в тумані на хребті але пощастило.
Міні-бігокемп у Карпатах
Так трапилося, що трохи більше ніж за тиждень до гонки, на запрошення Саші Шиманського, разом з Сергієм Сапігою – кілька днів провели біля скель Довбуша, неподалік селища Труханів. Не тільки аби поїсти чорниці та подивитися красиві скелі, звісно 😉 Завдяки ентузіазму Саші – наступного року в Україні одним класним трейлом стане більше. Слідкуйте за новинами і – готуйтеся до Skole Ultra Trail 😉
За цей час встигли трохи побігати з хлопцями та, заразом, акліматизуватися до висоти. Різницю між стартом після хоча б такої акліматизації та “стартом з колес” (як робив зазвичай”) – відчув. Беру на замітку.
Масаж
Напередодні стартів – робив масаж тільки перед цьогорічною “Дзембронею”. Але робив швидше, щоб привести м’язи в тонус (три тижні майже не бігав через травму), а не зняти “забитість”. Тож оцінити ефективність було важко. Вирішив довірити ноги масажисту перед “Бойко трейлом”, попередні тижні тренувань – непогано позабивали м’язи.
Випадково потрапив на професіного масажиста, який був у збірній СРСР з плавання, а зараз вирішив підготуватися до ЧЄ чи ЧС по ветеранах і сумістити це з роботою у Спортлайфі 🙂 Спершу було враження, що ноги відпадуть і в Сб ніхто вже нікуди не побіжить :))) Але на наступний день – навпаки відчув, що м’язи прийшли у потрібний тонус.
Резюме: в ультра, як і в житті – немає дрібниць. Кожен з аспектів підготовки – важливий. Треба вчитися аналізувати свої старти. Знаходити помилки чи слабкі місця. І шліфувати, шліфувати їх до блиску…
Спорядження
- кросівки Rocklite305 #Inov8
- гольфи #Hummel
- шорти компресійні #2XU
- футболка #Macron
- трейловий пояс Free Belt Pro #Compressport
- баф
Крім того із обов’язкового:
- наплічник #UltimateDirection 11L
- куртка-вітрівка з капюшоном
- ізофолія
- пластикова “чашка”, що складається – на 200мл
- мобільний
- свисток
- ємність не менш ніж на 1L (питна система #Inov8 на 2L) + 2 пляшки з-під моршинської по 0,5L
- ліхтарик #petzl
- червоне пульсуюче світло
- листочок з номером страховки
- гелі – 7шт #Nutrixxion
- гель-ізотонік – 2шт #Inov8
- батончики – 6шт #Nutrixxion
- сольові капси – 5шт #EliksyrMustDrink
паспорт і мапу – Організатори дозволили українцям не брати 🙂
із необов’язкового прихопив також:
- трекінгові палиці Distance Carbon FLZ Trekking Poles #BlackDiamond
- кросівки #asics
- гелі – 3шт #Nutrixxion
- сольові капси – 5шт #EliksyrMustDrink
- 0,5 Кола
У заброску:
Гонка
Стартова арка і темне, мов смола, небо. Замість зірок – спалахи фотокамер і телефонів. За спиною – гамір більш ніж півтори сотні бігунів (майже всі поляки). Попереду – гори і нові небігані стежки. У першій лінії, праворуч від мене, стає Сергій Сапіга. Тиснемо одне одному руки. Біжимо різні дистанції (у мене всього 80к, у Сергія аж – 120к) але вдача нам обом сьогодні знадобиться. На годиннику третя ночі. Втім, адреналіну стільки, що спати не хочеться а ні трохи.
Зворотній відлік…
3…2…1… Старт!
Старт-КП1 (22к)
Хочеш виграти гонку? Ставай до першої лави. Не 2-ої, 5-ої, 10-ої чи десь там, збоку за арочкою. Навіщо тобі бачити всі ці спини, ноги, дупи і дихати пилом з-під чиїхось кросів? Попереду має бути лише дорога. І не треба буде придумувати хитромудрі маневри, як обійти «пачку» лідерів-суперників перед фінішем. Можливо, ця істина занадто очевидна. Але, я звертаю на неї увагу всіх, бо часто-густо саме очевидні речі лишаються непоміченими.
Правду кажучи, очікував, що зі старту натовп поляків гайне вперед і доведеться їх десь аж по-під горою “ловити” та обганяти. Але ні, вперед побіг тільки… Сергій Сапіга і поляк-пейсер, який потім супроводив нас до початку лісу.
Звісно, я теж читав мудрі книги, де говорилося, що темп для таких довгих дистанцій треба збільшувати поступово, слід орієнтуватися на пульс і т.д. Але в той же час, за кілька кроків попереду мене бігла людина, якій 48 років і якій треба було пробігти не 80к, а 120к. І, чомусь, не виникало жодних сумнівів, що Сергій не тільки добіжить, а й буде в призах. Тому, поспішив підтягтися і приєднатися до Сергія та пейсера. Темп був для мене не за швидкий – хоча трохи швидший за той, яким біг би сам.
З головної вулиці ми повернули ліворуч до гір. Асфальт швидко закінчився і під ногами привітно зашурхотіла (а місцями зачвакала:) грунтівка. Потім, побачили перший маячок – невеликий вогник-ліхтарик (схожий на свічечку на новорічній ялинці), який приглушеним кольоровим світлом вказував трек. Маячок просто стирчав посеред дороги і світився синім кольором. Ми оббігли його і помчали до наступного, який виблискував червоним.
Поки біглося легко. Ніч була теплою але несла достатньо прохолоди аби охолодити розігріті м’язи. Кожні 10хв – робив три ковтки ізотоніку. Через пів години – з’їв перший гель. Без кофеїну. Адреналіну поки цілком вистачало.
Ось почався довгий і поки доволі пологий підйом на Пікуй. Ноги і руки працювали як на тренуваннях, тож по-троху відірвався від Сергія. Світло ліхтаря вихоплювало багнисту дорогу (на тижні тут пройшли гарні зливи), старі покручені дерева і химерні тіні лісу. На цій ділянці, до вершини гори Пікуй, ми мали набрати близько 1000 метрів. Градус підйому то більшав, то меншав. Час між прийомами ізотоніку біг швидко. Ось ліс закінчився і почався відкритий вітряний простір. Тут стояв густий туман, з якого раз-по-раз виринали маячки-світлячки.Незчувся, як опинився на вершині Пікуя. Пробіг повз статую Ісуса, проминув – кілька поляків-волонтерів.
– Cześć! – віталися вони і одразу запитували – Pierwszy?
– Так, – відповідав і – гайда спуск.
Збігаючи – зустрів Сергія. Побіг по схилу. Але там настільки був густий туман, що швидко загубив стежку і розмітку. Повернувся. Поляк-волонтер – сказав, що треба просто бігти прямо. Побіг, уважно вдивляючись у каміння. Десь неподалік побачив вогник ліхтаря. Як і очікував – то був Сергій. У нього на щастя був завантажений трек і ми досить швидко вибігли на маршрут. Далі бігли разом, хоча все поривався додати швидкості, бо відчував, що є сили, а плюс логічно зауважував, що якщо Сергію для 120к достатньо такого темпу, то мій має бути принаймні трохи швидшим 🙂
Хоча вже ось-ось мав бути світанок – туман був густий, тож бігли з увімкнутими ліхтарями. В районі 20-ого км натрапили на фотографа-волонтера. І ось, нарешті КП1! Тут Світлана напоїла нас колою, ще пригостився бананами та долькою апельсину. Не довго затримуючись – побігли далі.
КП1-КП2 (22-38к)
Ноги тонули у мокрій високій траві, серед якої бігла стежка. Обабіч, повільно танули пасма туману. І одразу з-за них – виринали з передсвітанкових сутінок гірські вершини. У високій траві вистрибували і співали птахи. А ось, нарешті, і червоне око сонця викотилося з-за обрію. Спробував навіть зробити на його фоні селфі з Сергієм – але це не дуже вдалося.
Після КП1 відчув, що треба до лісу. Тож за кілька км, коли пробігали котрусь із лісистих ділянок – відлучився.
За кілька хвилин, коли повернувся на трек, Сергій був вже десь на горизонті. Але я не переживав. Бо на відміну від минулорічної Чорногори – відчував у собі ще гарний запас сил та швидкості. За якийсь час – вже знову бігли разом. Під гірку – в основному з “паличками”, з гірки і по рівненькому – палиці складали та чіпляли на пояс (у Сергія також був Compresport Free Belt Pro) – дужже зручно, порівняно з попередніми стартами, де ныс ъх весь час у руках чи спинявся аби запхнути до наплічника.
Так добігли до повороту у ліс. Стежкою скинули чимало із попередньо набраної 1000 метрів. Збігли до села. І тут – згідно законів жанру – почали набір вертикального метражу знову :)Пологий підйом тягся нескінченно далеко. Втім, біглося непогано, навіть без палиць. Вдалося гарно піднабрати швидкість і, невдовзі, вже летів на спуск. З Сергієм бігли разом десь до 32к, початку цього тягуна. На КП2 вже забігав сам. Як і на першому – з’їв 2 шматочки банана, шматочок апельсину, випив коли, а поки волонтери набирали ізотонік та воду у пляшки – вимкнув, нарешті, маячок, який досі блимав ззаду на наплічнику. Відбігаючи від КП – не чув, щоб хтось ще прибіг.
“Значить хвилини 3 запас є точно” – зробив висновок і, вмившись у джерельці, яке текло поруч, побіг знову в гірку.
КП2-КП3 (38-56к)
Пам’ять людини цікава штука. Ми швидко забуваємо ті моменти, де було легко і, навпаки, важкі ституації, стани – цвяхами впиваються у мозок 🙂
Так і зараз, ділянка від 2 до 3 КП нічим особливим не запам’яталася. Біг через ліс вгору, потім по хребту, довгий спуск, знову ліс…А потім раптом – побачив галявину з яскравим помаранчевим наметом і Діму Нечволода з рацією. Привіталися. Діма запитав – де Сапіга. Сказав, що десь наздоганяє, бо я трохи відірвався. Пробіг через рамочку-фіксатор часу. Оскільки планував пробігти 13к-петельку до КП4 за годинки півтори – вирішив, що заброску немає сенсу брати. Ще лишалося 2-а гелі та 2-а батончики. Правда, всього один сьольовий капс – але ж є ще й ампула з магнієм. Тому, з’ївши 2-а шматочки банану, запив усе колою і забрав наповнені ізотоніком та водою пляшки побіг вперед.
Тут довелося трохи почекати поки пробіжить цілий табун коней.
Підганяв, як міг 🙂
КП3-КП4 (56-69к)
Плакат зі стрілкою вказував напрямок петлі праворуч. Але поскільки з карти треків дистанцій пам’ятав, що був ще один напрямок на Лушмори – в якийсь момент почав сумніватися чи взагалі правильно побіг. Позаду – нікого, попереду – тим паче. Єдине радувало – була розмітка 🙂 Цеозначало – що кудись та вибіжу точно. В якийсь момент прийшов до висновку, що якщо 80к перетворяться в 100к -це буде цікавий досвід.
Тим часом, дорога і спуск перетворилися у стежку берегом невеликої річечки. І тут почалися пригоди. Можна було у повній мірі відчути себе першопроходцем (після тих, хто розмічав цю ділянку маршруту, звісно:) продираючись ледве помітною в чагарях стежиною через повалені стовбури дерев, поросле мохом каміння. Ось невеликий водоспад – про нього точно згадували на вчорашньому брифінгу. Щоправда, оскільки сам брифінг був польською – деталей не дуже запам’ятав. В якийсь момент стежка зникла, натомість розмітка поповзла вгору зовсім не біговим схилом. Напевно, це і є “the wall of cry”, про яку теж згадували на брифінгу.
Втім, що не біжиться – то проходиться. Зайшов на вершину і по-троху побіг аби змінити біомеханічне навантаження на ноги. Вода й ізотонік після продирання чагарями та підйому майже закінчилися. На щастя, на дорозі, яка вела хребтом, натрапив на джерельце. Набравши пляшки – побіг далі.
Тут почалася дорога вкрита бетонними плитами. Про неї теж пам’ятав з брифінгу. На верхівці – були руїни якогось військового об’єкту і великий хрест. Оскільки піднімався на вершину кроком з палицями – то вирішив на спуску надолужувати. Десь в цей момент, здається, відчув перші «приступи» болю в області лівого коліна. Біль був різкий, збоку. То починався, то проходив. На «Дземброні» впав на каміння саме цим коліном але жодних подібних відчуттів не було.
Все ж спустився до КП4 (воно все теж КП3) відносно швидко. Втім загалом майже три години часу пішло на цю невеличку “петельку”. Був радий бачити Діму, Назара та ще кількох наших волонтерів. КП тепер виглядало зовсім по-іншому. Тут було повно поляків. Хтось сидів, хтось лежав, а дехто курсував з тарілкою чи чашкою від багаття де певно був куліш, до ємностей з колою, водою, ізотоніком. Ніхто особливо нікуди не поспішав.
Я ж і досі біг першим. Лишалося якихось 10км. І вже мусив добігти ту десятку хоча б і довелося стрибати на одній нозі 🙂 На початку лонгріду, я згадував про «мецкей сотемі». У перекладі з японської це – «тотальна рішучість йти до самого кінця». Цей принцип, важливий не тільки у бойових мистецтвах. Для ультра дистанцій – це почасти теж ключова запорука успішного фінішу.
Попросив заброску. Звідти дістав кілька гелів, надягнув наколінник, який про всяк брав із собою. Випив коли, набрав ізотоніка та води – і знову «в бій». Для певності – попросив когось із волонтерів мене пропейсити до початку дороги на фініш. Дівчина з польських волонтерів погодилася і метрів 500 до початку лісу бігли разом. Подякував і побіг на фініш.
КП4-Фініш (69-80к)
Біглося з перемінним успіхом. Однак, коли біль наростав – я згадував Юлю і Валю. Уявляв, що вони чекають зараз мене на фініші. Згадував Машу, Макса, Діму – можна тільки здогадуватися скільки сил їм коштувала організація цієї гонки. Згадував наших волонтерів та учасників багатьох яких знав тільки у обличчя. Нас було значно менше ніж поляків (парадокс – на трейловому старті в Україні) але ж це ажніяк не значило, що в україні не бігають трейли 🙂
Біль не зникав але затихав на якийсь час. Коліно дуже боліло на спусках, а перші 6км це і був суцільний спуск. Сходити чи зупинятися думки не було. Нарешті, довгоочікувана асфальтована дорога до Жденієво. Тут вже кинув усі сили аби прискоритися. Кілометри тепер тяглися повільно, ніби клейка гумка. Змушував себе вітатися і посміхатися полякам і нашим, повз яких пробігав. Це психологічно знімало напругу та відволікало від болю. Поляки, доречі, й самі охоче віталися, підбадьорювали, що також додавало сил.
Ось після чергового витка дороги – місце старту/фінішу – “Екстрім”. Прискорююся. Не біжу, а, здається, лечу. І фініш!
Підсумок: 9 годин 50 хвилин. Нарешті, перший в абсолюті!Фінішний протокол з результатами на 80к можна подивитися – тут.
Ось Маша щедро поливає шампанським. Далі – привітання, невелике інтерв’ю і багато фото.
Трохи згодом, дізнався про те, як трек підвів Сергія Сапігу і він мусив повертатися пробігши зайві 20км. Але Сергій також фінішував призером у своїй віковій, хоч і набігав 145км!
Ще трохи побув у “Екстімі”, поспілкувався з нашими, попив квасу, пообідав. Зняв кроси. Як же класно побути босим після ультра! Хоча Rocklite305 чудово витримали всі перипетії гонки – нігтів на великих пальцях знову позбувся – треба бігати акуратніше кам’янистими стежками 🙂
Після цього, змусив себе пошкутильгати до “Миронової садиби” аби трохи привести до ладу. Про сходинки на другий поверх – більше згадувати не хочу – знову відчув себе альпіністом, тільки без “страховки” :)))Холодний душ. Потім, холодна річка – щоб охолодити ноги і зняти зайве запалення з м’язів. Як показало практичне застосування після багатьох забігів – набагато зменшує страждання і “крєпатуру” на наступні дні. Думав повернутися у стартовий табір ввечері. Де там. Годині о восьмій розморило (як ні як – стартували о 3 ночі), тож влігся спати.
На нагородження наступного дня також йшов добряче накульгуючи. Тут знову зустрів багатьох друзів. Дужже приємно вразив результат Поліни Захарової, яка виграла 45+км обійшовши навіть чоловіків! Ну, а про результат Сергія, теж писав трохи вище – це щось. Незважаючи на кількісно невеликий склад наша українська “міні-збірна” взяла ще чимало призів по вікових категоріях на різних дистанціях.
Загалом, від старту до фініша – трейл вийшов дуже душевним. Хоча учасників з України цього року було всього 32, зате отримували просто неймовірний заряд підтримки та уваги з боку наших організаторів 🙂 Приємно вразили поляки. Всі були відкриті до спілкування, приїздили цілими сім’ями, підбадьорювали, де могли допомагали – одним словом додавали до загальної атмосфери дружнього міжнародного колориту. Бойко трейл – це перший спільний Україно-Польський старт і для початку все вийшло більш ніж якісно і круто! Дякую співорганізаторам (Fundacja Na Ratunek i UTL) та волонтерам за чудовий у багатьох аспектах захід!Ходять чутки, що наступного року – буде продовження 🙂 Причому з новими дистанціями, маршрутами. Тож, хто не потрапив цього року – ще матимете чудову нагоду відчути шарм і магію українських Бескидів 😉
0 коментарів